Павло Тичина
Павло Григорович Тичина (23 січня 1891, с. Піски на Чернігівщині — 16 вересня 1967, Київ) — український поет, перекладач, публіцист, громадський і державний діяч, академік. Один із чільних представників українського літературного відродження 1920-х років. Навчався в Чернігівській духовній семінарії та Київському комерційному інституті. Його рання збірка «Сонячні кларнети» (1918) стала вершиною українського модернізму й символізму, поєднавши музичність вірша з новаторською образністю; згодом вийшли збірки «Плуг» і «Вітер з України». Під тиском сталінського режиму, коли ціле покоління його сучасників було репресоване («Розстріляне відродження»), творчість Тичини змінила характер, наближаючись до офіційної радянської тематики. Обіймав високі посади: народний комісар (міністр) освіти УРСР (1943–1948), голова Верховної Ради УРСР, академік Академії наук УРСР. Перекладав із багатьох мов. Помер у Києві, похований на Байковому кладовищі. Постать Тичини лишається символом трагедії українського митця XX століття, розірваного між геніальним раннім талантом і вимушеним пристосуванням.Колекція1