Іван Піддубний (справа) з одним із своїх молодших братів

РусалкиПерший рік Галини Мазепи у Венесуелі. Українських русалок вона написала в Каракасі, за десять тисяч кілометрів від річки, з якої вони вийшли.

ФортецяПізній Хмелюк — яскраві контрастні кольори, якими він писав і квіти, і камінь.

Пейзаж у ТаверіОригінальна назва — Paysage à Tavers. Тавер — містечко на Луарі.

ПейзажПіслявоєнний Париж. Хмелюк уже двадцять років як живе у Франції.

ChateauФранцузька провінція очима людини, яка прийшла сюди з визвольних змагань 1917–1920 років.

Пейзаж із вежеюПерше паризьке десятиліття Хмелюка. У 1932 році він мав персональну виставку в галереї «Молода Європа».

ВенеціяЗа три роки до смерті. Кричевський помер у Парижі 1961 року, до України так і не повернувшись.

Набережна Сени. ПарижПісля Америки він повернувся до тієї самої води, яку писав двадцять один рік тому.

Канада, ОнтаріоТа сама заокеанська поїздка. У Канаді тоді жила одна з найбільших українських громад світу.

Нью-ЙоркУ п'ятдесят вісім років Кричевський уперше перетнув океан. Того самого року він пише й Канаду.

НабережнаВода й набережна — сюжет, до якого Кричевський повертався ціле життя, від Парижа до Венеції.

Венеція. Міст РіальтоВенеція — друге місто Кричевського після Парижа. Він повертався туди ще й 1956, і 1958 року.

Бретань. ФранціяПерші роки після війни. Для української еміграції це час, коли стало остаточно зрозуміло, що повернення не буде.

Передмістя ПарижаНе туристичний Париж, а околиці — те, що бачить людина, яка там живе, а не приїхала.

Набережна Сени. ПарижСена стане головним сюжетом Кричевського на двадцять п'ять років — він писав її за будь-якої погоди.

Дворик у ПровансіТретій рік Кричевського в Парижі. Південь Франції стане одним із постійних маршрутів його життя.

Базар в УжгородіОстаннє українське місто в житті Миколи Кричевського. У липні 1923 року він виїхав до Праги, від 1929 жив у Парижі й більше не повернувся.

Чемпіонка світу з класичної жіночої боротьби (1915) - Ковач Марія ЯкимівнаУ 1913 приїхала в Одесу на заробітки. За рекомендацією друзів переселилася для навчання у відомих борців до С.-Петербурга, де підписала контракт про виступи на жін. чемпіонатах, у цирках, театрах. Під час виступів гнула зубами залізо, лягала під поміст, по якому проїжджав автомобіль. 1914 перемогла зірку манежу шотландку Кельт, болгарку Гловчеву, румунку Василеску, 1915 у Києві— чемпіонку світу К. Гіральді з Ревеля (нині Таллінн). На початку 1-ї світової війни переїхала до м. Жмеринка (нині Вінн. обл.), закін. мед. курси. 1917–22 працювала мед. сестрою (зокрема у Гніван. лікарні); 1922–23— друкаркою Гніван. міськвиконкому, 1937–59— Вінн. обл. цукротресту. До занять спортом не повернулася.

Борчиня Завидна Агафія РодіонівнаМала зріст 190 см і вагу бл. 170 кг. 1904–10 навчалася боротьбі у І. Піддубного, який допоміг їй створити силові номери, що не могли повторити й чоловіки, а також виступала з ним на турнірах. Розривала ланцюги, гнула в одній руці підкови, піднімала одним мізинцем «двопудовик» (бл. 33 кг), утримувала в позиції «борцівський міст» на собі вісьмох осіб, робила «карусель» із залізною рейкою, до кінців якої чіплялися 3–4 особи; на її грудях розбивали молотами 164-кілограмову камʼяну брилу. Від 1911 виступала самостійно у російській імперії, країнах Європи, Середньої і Центральної Азії та Африки. Перед 1-ю світовою війною була єдиною жінкою на території російської імперії, яка отримала патент на право проведення чемпіонатів із французької боротьби. 1918–20 мешкала у Нікополі. Під час одного з виступів була поранена, після одужання продовжувала виступати. У Нікополі збережено будинок, де мешкала спортсменка.